[ Список тем | Создать тему ]
[ 0‒19 | 20‒27 ] [ Все сообщения ]
| თიმოფეი ბესპიატოვ | Re: А вот что я решил написать... [15] | [Ответить] |
| МЫЛО (подвести курсор куда надо)... | ||
| ☺☻ | Re: А вот что я решил написать... [19] | [Ответить] |
| > бррр, Николай, когда вы уже скажите что-то
> членораздельное? Народ помог осуществить к власти приход тех убийц, а значит и народ несёт ответственность за свой преступный выбор, наряду со своими избранниками... | ||
| Сильвестр | Re: А вот что я решил написать... [19] | [Ответить] |
| >Надо, убивать тех, кто это позволил, а кто позволил это народ, а значит пусть убиваются ( без тех , кто называется народом), кто это организовал, пусть и ответит.
По-моему, это гениально. По крайней мере, разбирая смысл данного предложения, вполне можно написать докторскую. | ||
| თიმოფეი ბესპიატოვ | Re: А вот что я решил написать... [19] | [Ответить] |
| ндаа, я тож так подумал...
Николай, может вам книгу написать в этом супер-стиле??? популярность обеспечена | ||
| Женя | Re: А вот решил-ка я написать... [5] | [Ответить] |
| > Хоча публікаються і значно гірші твори.
А разве не "видаються"? Я не прикалываюсь. | ||
| თიმოფეი ბესპიატოვ | Re: А вот решил-ка я написать... [5] | [Ответить] |
| "публікуються" должно быть | ||
| Женя | Re: А вот решил-ка я написать... [25] | [Ответить] |
| > "публікуються" должно быть
Тьфу ты! Я после всех местных миянок с перекончиками уже и не думаю, что может иметь место описка.. | ||
| თიმოფეი ბესპიატოვ | Re: А вот решил-ка я написать... [25] | [Ответить] |
| Совершенно случайно нашёл вот это!!! Написано, оказывается, около 3х лет назад как школьное сочинение. Скажем так, отписка. А талант не развивал:(( Эх!...
Просьба оценить. Специально привожу без исправлений и дополнений, которые впрочем и не пытался делать. Ранок. Знову цей клятий будильник! Він міг би вставати і без його допомоги, але від звички відмовитись вкрай важко. З п*ятого поверху вулиця здається ще надто темною. Та якщо вгледітись, можна побачити і зачинені вікна молочного магазину, і смітники, і товстенного рудого кота сусідки навпроти. Небо повільно рожевіє. Вже за годину Місто прокинеться, а робота досі не розпочата. Ще мить – і зручний зелений костюм вже на ньому. Надворі – нікого. Та й говорити зараз ні з ким не хочеться, Йому набагато приємніше в цю годину бути на одинці з роботою. Тим більше, ще цілий день попереду – наговоритися можна досхочу. Ось зустрілися давні знайомі – пластик з асфальтом. Знову зустрілися, іще, іще... Робота пішла. І кожного ранку – сотні таких миттєвих зустрічей. І кожна робить місто чистішим. Його професія чи не найшанованіша в Місті. Він відчуває це щоранку, вітаючись з перехожими. Колись його дід, теж двірник, любив повторювати: “Чистий двір, чисте місто, чиста країна”. Згадавши цю утопічну фразу, більш схожу на лозунг, Він, самовпевнено посміхнувшись, подумав, що це саме він, точніше, сотні таких як він, надають Місту такий доглянутий вигляд. Але цій думці вже заважали перші перехожі, згодом вона взагалі зникла. ...Метро. Не таке вже воно й нудне, як добре придивитись. Одна з майже трьохсот станцій сьогодні готує Йому приємний сорприз. Цей сюрприз спішною ходою прямує платформою. Сірий піджак, дипломат, дорогий годинник на руці. Але раптом він зупиняється, нахиляється... Шнурок? Ні, монета! Клацнув фотоапарат, але, як завжди, цього ніхто не помітив. Сьогодні редактор “Міського оглядача” має бути задоволений. Нарешті довгоочікуваний сніданок. З часом улюблений омлет перестає бути таким – несеш його то одному, то іншому, потім ще комусь, а за чотири години настільки на ті омлети чи курячі ніжки надивишся, що взагалі будь-яка страва починає викликати огиду. Але це компенсує найцікавіше тут заняття – спостереження за іншими. Постійні клієнти – це дуже зручно. Знаєш всіх і всі знають тебе. Знають, що офіціант – допитливий спостерігач, знають і про фотоапарат у правій кишені. Але на нього ніхто не зважає, бо ці знімки ніколи не потраплять до “Оглядача”. А от сам Він має туди потрапити вже за годину. Знову цей старий сліпий у лахмітті. Чи ніякий він не сліпий? Ще вранці, проходячи біля нього, Він помітив якусь його дивну, збентежену посмішку. Та що це він там ховає в кишеню плаща? Ось вже він залишився позаду. Поворот наліво... Ні, стривайте, тут щось дійсно не так. З-за рогу висунувся об*єктив, знову щось клацнуло. Та “сліпий” встиг це помітити. Цей звук йому запам*ятається, мабуть, надовго. Газета опинилася знову в кишені, але було надто пізно. Розізлившись чомусь не на себе, а на офіціанта-двірника, старий вже збирався наздоганяти останнього, та здоровий глузд у ньому одержав верх і він неохоче натягнув на ніс темні окуляри. І що ж вийшло? На своїй брудній картонці сидить дід і крадькома роздивляється фото на першій полосі. Трохи збільшимо... Та це ж Його фото! І той самий дід на ньому, десь тиждень тому. Тепер все ясно. Нетерплячість та нерозважливість сьогодні зіграли над удаваним сліпим злий жарт. ...Цього вечора у вагоні на диво мало пасажирів. Його увагу привернув ще один старий – цей, притиснувши долоню до скла, намагався щось роздивитися крізь тунельну пітьму. Ще один чудовий кадр. Маленький одноокий помічник сьогодні виявився справді неоціненно корисним. У вечірні години вид з балкону ще красивіший, ніж вранці. Заважає тільки та сталева потвора на південному сході, що тепер так добре освітлена. Але без неї Місто здавалося б надто однорідним... Та раптом Він згадав про “сліпого”: завтра він його вже не побачить. А дехто з відвідувачів кафе скаже, напевно, що вже бачив його десь за декілька кварталів на схід, щоправда без окулярів. Так, з рештою, і сталося. | ||
[ Список тем | Создать тему ]